До 80-ої річниці Перемоги
У перші дні війни із Кривоозерського району були призвані до діючої армії більше ніж тисяча двісті чоловік. Серед мобілізованих мій двоюрідний дід Іван Андрійович Голота (до війни очолював колгосп «Червоний партизан»). Дорогами війни солдат Голота дійшов до Берліна. А після ще й громив самураїв на Далекому Сході.
На цій страшній війні воював мій дід Тимофій Павлович Гулько, його син Іван (похований у м. Ясси). А мого батька мобілізували, щойно хлопчині виповнилося 18 років. Пилип Тимофійович усе життя носив осколки в ногах. Коли згадував воєнне пекло, то казав: війна – це найстрашніше і найбезглуздіше, чого люди допускають, щоб сталося. Бо війни починають великі держави для переділу світу з метою збагачення. Тому за мир простим людям треба боротися, не дати конфлікту перерости у збройну сутичку.
Від початку і до кінця війни був на фронті мій свекор Василь Андрійович Стеценко. Після він гидував їсти оселедці. Казав, під Сталінградом солдатів постійно ними годували.
2 серпня 1941 року в Криве Озеро зайшли німецькі окупанти. У тій частині, де жили мої родичі, штаб ворога знаходився в новому просторому будинку Федота Івановича Брагара, голови колгоспу ім. Ворошилова. Кілька німецьких вояків жили в горішній кімнаті хати Ірини Максимівни Стеценко, чоловік якої Михайло Якович був на фронті. Іринину дочку, малу Марійку, німці іноді використовували як кур’єра: носила начальнику штабу записки. За послуги німець давав дитині цукерку.
30 серпня у Бендерах був підписаний німецько-румунський пакт. Зокрема, про те, що вся територія басейну Кодими відходила до Румунії. Диктатор Румунії Іон Антонеску видав декрет № 1 про утворення на цих землях генерал-губернаторства Трансністрія (в перекладі «Задністров’я»). Центром адміністративного утворення був Тирасполь, а потім Одеса.
Порівняно з німецькими окупантами румуни, які з’явилися в селі пізніше, поводилися з селянами жорстоко й нахабно. Вони силоміць забирали в людей тварин. Так, коли Іринина корова привела теля, то господарка обвішали його кукурудзинням і гілками. Румуни однаково теля виявили й забрали. Марійка йшла за телятком, якого вели до двору Одарки Ігнатівни Зеленюк, щоб зарізати, і вголос плакала.
Румуни нахабно порядкували у Одарчиному дворі. Нічого цінного, звичайно, не знайшли. Зате відв’язали від ясел корову і повели її з двору. Господарка собою перегородила їм шлях. Фашисти жорстоко побили вдову і кинули її за хлів у кущі. Жінка не мала сил ні дійти до хати, ні крикнути до сусідів. Так і лежала у кущах. А потім довго оклигувала після побоїв.
Історія румунської окупації закінчилася 20 березня 1944 року після повного і остаточного звільнення території між Південним Бугом і Дністром від румунських і німецьких військ.
Дорога, що в’ється над Кодимою в районі села Криве Озеро, де жили мої родичі, одна, бо гора близько до річки підходить. Тож німці, а потім і румуни, отаборилися також на горі. Звичайно, щоб тримати всі зміни й рухи у селі перед очима.
З настанням війни люди зовсім зубожіла. Килина Остапчук разом із чоловіком Василем виховувала трьох дітей: Василя (1937), Валю (1941) і Гриця (1943). Батьки не мали мила, щоб скупати дітей. Одного разу господар пробрався до окупантів на гору, й хотів поцупити мило. Румуни чоловіка зловили і розстріляли.
В кінці березня 1944 року розпочалося визволення Кривоозерського району.
Розказують, що тоді йшли без зупину дощі зі снігом. По коліна у грязюці солдати долали фашистські бойові загорожі. Гармати котилися на причепі танків.
У наше село, яке гуділо від скопища німців, спочатку проникли радянські розвідники. Їх пускали в хату жителі села, давали воїнам гарячу їжу, місце для відпочинку.
Ночувала група розвідників у хаті мого двоюрідного діда Пилипа Павловича Гулька. На світанку ці люди пішли з хати. Про нічних гостей розказував син Пилипа – Григорій, своїй невістці Людмилі.
Григорій Пилипович часто згадував своє воєнне дитинство. Казав, що фашисти встановили на дзвіниці церкви св. Параскеви кулемети і звідти, згори, стріляли. До речі, Пилипа в армію не призвали через похилий вік, але забрали його сина. Він додому з фронту не повернувся, бо загинув.
Кривоозерський військомат відправив на фронт понад 8 тисяч чоловіків і жінок. Із виру тієї війни більше трьох тисяч здорових молодих людей не вийшли.
На подвір’ї Палацу культури КСП «Дружба» встановлені гранітні чорні стели. На них викарбовано 136 імен воїнів, наших односельців.
Вічна пам'ять героям, які загинули, захищаючи свої родини, рідну землю, Україну від фашистської навали.